ЕТА - 55!
Сезон 1986-87 років.  Політичне потепління. Спадає ідеологічний тиск КПРС. Розмови про демократію. Московська інтелігенція добивається права на створення театральних студій.
Я разом з керівниками ще чотирьох театрів: Театру на Подолі Віталієм Малаховим, Одеського театру мініатюр "Гротеск" Григорієм Абрамзоном, Театру пантоміми Віктором Мішньовим і Експериментального театру Володимиром Пилипенком (він свого часу починав у нашому театрі актором), а також  із Валентиною Онищенко, яка очолювала відділ театрів у Головному управлінні культури м. Києва, кілька місяців готували документи історичного значення:  вперше за роки радянської влади існуючим аматорським театрам надавався статус державних. Треба було вирішити масу проблем. Але у нас було таке бажання, таке відчуття свободи творчості, яку матимемо завтра, що нас ніщо не змогло зупинити. Серед  цих п'яти перших театрів України ми були єдиним студентським.
Комісія Міністерства культури і Київського Головного управління культури відвідала одну з наших вистав. Ми грали на підйомі. Після вистави начальник  управління культури Петро  Чуприна сказав: "По цьому театру питань немає. Україна завжди була багатою на самородків. Ось вони. Так тримати!"
Міська адміністрація виділила нам 20 000 крб на облаштування, дали два міські номери телефону. Ми вже самі відкривали рахунок в банку, отримували печатку, замовляли бланки і штампи. Прийняли на роботу директором-розпорядником Вадима Вадимовича Іващенка, підполковника запасу, колишнього заступника командира ракетного полку стратегічного призначення по тилу, нашого з Євгеном старшого брата.  Спочатку бухгалтерські справи в театрі налагодила мама одного з наших провідних акторів Олександрра Ніжерадзе - Нора Олександрівна. Трохи пізніше бухгалтером запросили Людмилу Михайлівну Усачову, дуже милу  жіночку, справжнього професіонала. ( На жаль, її вже немає в живих.) Адміністратором спочатку взяли по чиїйсь рекомендації хитру особу, яка зразу ж почала хімічити, прийшлося напружуватись і звільняти її, доки не пізно. А потім адміністратором працювала Олександра Іванівна Мєдвєдєва, талановитий організатор, дуже комунікабельна симпатична жіночка, яка любила не тільки свою роботу, а й справу театру. Разом з нею працювала Любов Василівна Ягодзинська. Колектив адміністрації був невеличким, але дружним і працьовитим.
Квитки на наші вистави продавалися в театральних касах Києва, були добровільні розповсюджувачі білетів, які організовували культпоходи шкіл та інших учбових закладів на наші вистави. Актова зала КПІ на 1700 місць практично завжди була заповнена відсотків на 90. Вистави грали регулярно двічі на тиждень - кожної п'ятниці і суботи.
Відкривали ми сезон 1987-88 років новою п'єсою, яку я написав разом із Суреном Шахбазяном  "Сусіде, заходь!"
Нестандартною була  історія створення цієї п'єси.  З кінця 60-х років до мене зверталось чимало акторів популярного в ті часи на естраді розмовного жанру, як до автора,  з проханням написати для них комедійні естрадні номери. Кілька акторів, в тому числі Олексій Попов, Микола Невідничий за виконання написаних мною номерів отримали звання лауреатів і дипломантів республіканських і всесоюзних конкурсів артистів естради. Популярний зараз на телебаченні ведучий Ілля Ноябрьов, побачивши на виставі ЕТА сценку "Побачення", попросив переробити її на дві дійові особи (грав він з дружиною), і став з нею Лауреатом Республіканського конкурсу артистів естради. Серед акторів, яким я писав,  була і Жанна Блідна, до речі, інженер, випускниця Київського інженерно-будівельного інституту.
На початку 80-х Жанна знайомить мене із відомим кінооператором кіностудії ім. О.Довженка, викладачем Київського інституту театрального мистецтва Суреном Шахбазяном, який зняв чимало талановитих фільмів, серед яких "Тривожний місяць вересень", "Саят Нова", "В пісках" тощо. Сурен почав працювати ще і як режисер і хотів зняти якусь комедію. Він подивився кілька наших вистав, які йому прийшлися до душі, і розповів, що якось у Москві він потрапив у таку халепу. Зупинився у друзів і, випадково не закривши крана, залив кількох сусідів знизу. Довелося  познайомитись з усіма сусідами і відшкодовувати їм ремонт. Як творча людина він відчув, що в цій ситуації є комедійна колізія, точніше, так званий драматургічний хід. І запропонував мені написати кіносценарій комедії з таким ходом. Я ніколи кіносценарії не писав, але з радістю і запалом взявся, бо це цікаво. Почитавши трохи розумних книжок про кіно і його сценарії,  засів за роботу. І написав.
А після цього почалися ходіння по чиновниках кіностудії ім. О.Довженка. Перше відчуття - ти там чужий. Немає ніякого значення, що ти написав і як. Присікатися можна до будь-чого, а заплювати взагалі все, що завгодно. І хоч Сурен користувався там авторитетом, навіть йому не вдалося пробити цю стіну. Тоді там  крутились великі гроші, які призначалися тільки своїм, а не комусь зі сторони. Але робота зроблена. Це не так легко написати смішний і добрий сценарій. Викидати чи ховати його тільки через те, що кіностудія окупована бандитами від кіно, не хотілося.
То ж я вирішив, дещо переробивши його, театралізувати і поставити  в нашому театрі. Так народилася одна з кращих вистав Естрадного театру аматорів "Сусіде, заходь!" Навряд чи була  якась вистава в київських професійних театрах, яка б ішла з аншлагами сотні разів, як це сталося  з "Сусіде, заходь!". Символічною була і афіша цієї вистави: неначе розчинені сірі двері, а за ними - з доброю усмішкою увесь склад театру запрошує заходити в нове цікаве і веселе життя. Вистава була "сімейною": окрім студентів та інженерів в ній грали  мої діти (Марія, Катеринка і Оленка), Євгена (Володя і Надійка) і Людмили Куршпетової (Оленка).
З цією прем'єрою була пов'язана ще одна колізія. Оскільки ми стали державним театром-студією, то на нас зразу поширилися і вимоги літувати п'єсу перед тим, як почати її ставити. Літувати - це значить пройти політичну цензуру. Був такий Головліт, який начебто слідкував за збереженням державних таємниць, а практично був цензором. Часи трохи мінялися, і Головліт не дуже хотів "засвічуватись", тому усю брудну роботу перекладав на чиновників міністерства культури України - на так звану репертуарну колегію. Свого часу я вже стикався з цими людьми, коли написав серйозну п'єсу "Інженери", яку вони спокійно зарубали, а через рік у Москві поставили мало не чистий її аналог з тими ж проблемами, тематикою, але значно нуднішу.
Але зараз комедія, яку, до того ж, театр вже поставив і апробував на глядачах - успіх повний! Свідомо не хочу писати ім'я тодішнього керівника репертуарної колегії Міністерства культури.  Таке собі чиновницьке ніщо. Типовий паразит від культури доби соціалізму. Як він пив кров, як морочив голову, як знущався! Я кажу, що ми не можемо чекати місяцями їхнього дозволу, тому починаємо репетиції.  "Як?! Хто вам дозволив?! Ви знаєте, що буде?!"   А через три дні  вручає мені  рецензію за підписом якогось С.Васильєва, де від п'єси не лишається камінця на камінці. Нормальна людина не могла такого написати. Я питаю: "Може це псевдонім?"  "Ні, це є такий журналіст"… Фантастика! Якщо на біле можна сказати чорне, то про яку свободу творчості  можна взагалі говорити?  Я телефоную до відділу культури ЦК КПУ Остапенку Дмитру Івановичу, розказую ситуацію, він обіцяє розібратися. Присилає на виставу свого заступника, який відсміявся дві години і заспокоїв нас - грайте і нічого не бійтесь. А ми вже й не боялись - мінялися часи - йшов 1988-й рік.
Театр фанатично працював у нових умовах. Квитки на наші вистави коштували один карбованець.  За традицією після початку вистави бажаючих пускали до зали і без білетів - хто знаходив місце, а хто просто стояв у проходах. Чим більше глядачів у залі, тим легше грати, тим більше в залі тих, хто розуміє гумор, сміється першим і заражує своїм сміхом інших. Зараз соромно дивитись телевізійні так звані комедійні шоу, коли на рівному місці, або там, де є авторська потуга на гумор, вмикають записаний раніше сміх чи регіт, і ти не розумієш - чи це ти дурень - усі сміються, а тобі не смішно, чи це вони ідіоти - іржуть невідомо з чого. А це просто такий спосіб дурити людей. Придумати щось смішне і дотепне - ой як нелегко! Але сміх глядача - це єдина оцінка якості зробленої комедійної роботи. У такий спосіб іде повальна фальсифікація комедійного продукту. І авторам не соромно!  Якби це були якісь харчі, то авторів за підробку давно б вже  оштрафували чи посадили.
Є в цьому і певна шкода - втрачається сміхова культура народу, втрачаються орієнтири дотепності, вміння насолоджуватись грою інтелекту, не розвивається, не шліфується почуття гумору - одна із складових людського щастя.
Навесні 1988 року я  написав і разом із Євгеном поставили нову комедію "Потрібен блазень" ("Требуется шут"). Дія відбувалася у Науково-дослідному інституті Людських Стосунків (абревіатура російською "НИИЧО"), який за соціалістичними звичками святкував черговий ювілей, але вже в атмосфері демократичних змін, які одним були чистим повітрям, а іншим як кістка в горлі.
П'єса мала багато дійових осіб, грали практично всі актори. Спеціально написав роль  для двометрового  Сергія Коротєєва, грали брати-близнюки  Славік і Владік Бакуліни (хлопці з дуже бідної сім'ї, росли без батька, пізніше організували страхову компанію "Росток" і дуже круто піднялися).  Грали і  і діти акторів старшого покоління: Володя і Надійка Іващенки і три Оленки - Куршпетова, Усачова та Іващенко. 
Весела комедія попереджала, що нові зміни будуть  нелегкими, бо дуже багато людей, особливо з тих, хто при владі або біля корита, не бажає ніяких змін. Гостроту тематики, дотепність драматургії і акторську майстерність оцінили глядачі. На гастролях у Харкові після закінчення вистави глядачі, стоячи, влаштували нам овацію.

Сезон 1988 -89 років почали виставою "Чим живете?"  Олександр Циганов зробив дуже симпатичну художню афішу-плакат до цієї вистави. Основа її композиції - світла скульптура Венери Мілоської, як вічного символу краси та мистецтва, а знизу - як сміття - стилізовані обличчя  типових  сатиричних персонажів.
Паралельно грали "Сусіде, заходь!" і "Потрібен блазень!"  На виїздах грали виставу "Шахраї" ("Мошенники"). Саша Циганов зміг замовити хорошому художнику афіші до вистав "Требуется шут!" і "Фантазія про комедію".  Перша афіша здалеку скидалася на бюст керівного мужчини, у якого замість голови - наче ясне сонечко. Та якщо придивитися ближче, то це не сонечко, а кульбаба, а як ще ближче, то видно, що подув легенький вітерець, частина пір'ячка злетіла, а під ним нема обличчя, а малесенька голівонька зі здоровенним вухом.
На афіші-плакаті  "Фантазії про комедію" - усміхнена театральна маска, на чолі якої красується  вінець у вигляді канцелярського параграфа із гострими шипами, з під одного з яких стікає, як сльоза,  крапля крові.  На  міжнародних професійних конкурсах художникв-графіків ці афіші отримали відзнаки.

В сезоні 1989-90 років  грали виставу із мініатюр на студентську тему "Пропав студент" і всі, поставлені раніш, бо йшов глядач - школами, технікумами, СПТУ, йшли студенти різних вузів і просто кияни. То була пора творчого підйому, народних сподівань і віри в світле та радісне майбутнє. І ми своїми комедіями, своїм гумором підтримували в людях цей оптимізм. Кожен актор отримував зарплату, величина якої прямо залежала від його творчого внеску в роботу театру.

В сезоні 1990 - 91 років я написав  і разом з Євгеном поставив комедію для молодших школярів "Барабашка". Вистава була розрахована на дитячий інтерес, на безпосередність їх сприйняття і віру в реальність сценічних образів, на бажання і вміння дітей брати активну участь у сценічних діях, і на специфічний дитячий гумор, на їх гостру реакцію на добро і зло. В п'єсі окрім Євгена Іващенка, Євгена Кузіна, Віктора Олійника, мене, Слави Василюка, Валі Запорожець, Тані Худякової прекрасно грали діти Оленка Іващенко і Аня Кузіна. Але чи не найулюбленішим персонажем дітвори був пудель Доллі, у виконанні пуделя Доллі (наша собачка), яка настільки точно і щиро вела свою роль без жодної помилочки чи натяжки, що від неї неможливо було відвести очей.
Активність дітвори була фантастичною. Дійові особи звертались до глядачів за порадами, давали їм доручення, одним словом, вводили  глядачів у гру. І вистава перетворювалася на веселе свято боротьби добра зі злом, не міфічним, а сучасним, зрозумілим, буденним,  яке впізнавалося навіть дітьми.
Вистава так подобалась малечі, що після її закінчення вони не хотіли йти додому. А походити по сцені, поспілкуватися з акторами і погладити актрису-пуделя було мрією мало не кожного маленького глядача. Доллі з гідністю дозволяла це робити. Були випадки, коли найменші глядачі  гірко плакали, не бажаючи виходити після закінчення із зали. Дітвора ходила на цю виставу по декілька разів, знала напам'ять репліки і іноді підказувала їх виконавцям.
Цікавою сторінкою історії театру було створення виїзної мобільної бригади для виступів у школах. Успіх вистави "Барабашка" показав, що  гумор для дитячої психіки - це як свіже повітря, і що такого чутливого і вдячного глядача треба ще пошукати. Ми створили 45-хвилинну  виставу "Веселий урок",  розраховану на школярів. Очолював бригаду Євген Іващенко, основними виконавцями були Катя Іващенко (на ту пору вже студентка Медичного університету), Людмила Куршпетова, Таня Худякова, Олег Сліньков  і Слава Василюк. Кілька слів про останнього. Кілька років тому до театру прийшов учень СПТУ Слава Василюк. Трохи повчився в нашій студії, трохи пограв і зник. Виявляється, його забрали до війська. Відслуживши свої два роки, він знову повернувся до театру і, маючи природний хист до імпровізації і перевтілення (що є чи не основним для актора), багато працював і став одним із провідних акторів нового покоління. У "Веселому уроці" ми вперше поставили чисто пантомімічний комедійний номер, який користувався неабиякою популярністю. Дітвора після вистави сама починала імпровізувати у пантомімі.  Зараз Слава Василюк - один із провідних акторів Київського театру юного глядача.

Але всі наші радості закінчилися на початку  1992 року, коли в країні почався фінансовий обвал, нестримна інфляція. Всі державні театри сіли на 80-90% державні дотації, та про нас ніхто і не згадав. Бухгалтерський баланс було зведено на нуль. Рахунок закрито. Ми знову стали самодіяльним колективом - Народним Естрадним Театром Аматорів "ЕТА" Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут".

У сезоні 1995-96 років я разом із Євгеном поставив виставу "Любов + сесія = студент", в якій  нове покоління акторів грало веселі сценки про студентське життя в усіх його іпостасях.

Сезон 1996-97 років ми відзначили естрадною виставою "Не дочекаєтесь!"   В ній зробили перші спроби опанування нової сучасної комедійної тематики. В мініатюрі "Бізнесмен" було знайдено типовий характер "совка", який хоче займатися бізнесом, удає із себе бізнесмена, але не вміє цього робити.

Сезон 1998-99 років пішов на підготовку ювілейної вистави, присвяченої 40-річчю театра "Сміх крізь роки".  Окрім мене, брата Євгена, Люди Куршпетової і Олега Слінькова у виставі грала виключно молодь: Світлана Григор, Юля Яковенко, Наталя Савчук, Марина Михайлик, Оля Скрипачова, Надя Іващенко, Люба Литвинович, Володя Янчук, Володя Іващенко, Андрій Гунішев, Андрій Бєлов.
Давнішня мініатюра "Іноземна делегація" дуже вдало була перероблена в мініатюру "Інвестор". Вийшла прекрасна картинка сучасного розваленого підприємства, де нема роботи, але керівництво жирує.
Завершувалася вистава спеціально написаним новим номером "Цілитель". Євген грав нахабного малограмотного цілителя, а я - його випадкову жертву - старенького інтелігента. Я був у хорошій спортивній формі, і Євген (так за сценарієм) ламав мене, крутив, кидав і викручував на диво залу. Одним словом, вистава мала хорошу крапку.
Після ювілейної вистави ми мали багато приємних привітань і подарунків від численних шанувальників театру, адже вже більше десяти поколінь студентів виховувались на наших виставах, на нашому  гуморі, на оптимістичному світосприйнятті, на активному втручанні в життя доброю усмішкою, на вмінні посміятися над собою, на вічному потягу до інтелігентності людських стосунків.
На нашій ювілейній виставі були присутні і члени жюрі Київського фестивалю-конкурсу студентських театрів, які своїм рішенням визнали ЕТА переможцем цього фестивалю і нагородили учасників театру дипломами, грамотами та цінними подарунками.
На святкування 40-річчя театру зібралися практично всі покоління його акторів. Було справжнє свято! Наступного дня усі зібралися у викладацькому клубі-кафе "Альма Матер".  Спогадів і сміху було стільки, що нетреновані люди, певно,  навряд чи  й  витримали б.
Життя діалектичне. З одного боку,  демократизація і розкріпачення, відсутність політичної цензури і тоталітарного контролю над духовним життям  суспільства дали змогу проявитися всьому цікавому, самобутньому, оригінальному. До речі, саме перебудова дала можливість мені усвідомити себе як поета, надрукувати 10 поетичних збірок, виступати з читанням власних поезій за запрошеннями в інститутах, технікумах, школах, бібліотеках Києва, інших міст України. По-справжньому розправив крила рух "КВНів", телевізійні версії яких, як правило,  веселі і дотепні, з'явилося чимало талановитих виконавців.
Але з іншого боку, професіоналізація і комерціалізація "КВН", де крутяться великі гроші, відсутність моральної цензури, коли гумор опускається, так би мовити,  нижче пояса, зведення усієї гумористики до примітивних "речівок" і простого розказування анекдотів, а на телебаченні суцільна профанація гумору з "підклеюванням" сміху до зовнішнього кривляння - то є  тривожні риси втрати сміхової культури, втрати шани до гумору як гри інтелекту, до філософської репризи, до вміння в буденному побачити смішне і рятуватися ним від суму і скрути, від болів і негараздів.
Естрадний театр аматорів не міняє своїх ідеалів. Не так багато, як колись, але приходять до театру студенти, яких гріє тяга до справжнього мистецтва, які хочуть відчути магію театру, навчитися високому вмінню розсмішити заклопотаних і сумних, нагадати їм, що вони прийшли в світ, аби  радіти життю, в якому все залежить від точки зору і світосприйняття.
Театр грає репертуар минулих років. І чи не найкращим доказом  якості  цього репертуару, свідченням  його загальнолюдської і мистецької цінності є те, що й сьогодні глядачі до сліз сміються, дивлячись мініатюри, написані 20, 30 і 40 років тому.
Сьогодні основну роботу в театрі виконує Євген, я більше зайнятий на телебаченні, душа повернулася до поезії. Для мене самого було відкриттям, що тисячі незнайомих людей дякують за поетичні рядки. А це зобов'язує. Відчуваю потребу писати, читати, видавати, розповсюджувати. Та ж духовна робота, що і в театрі, але все роблю і за все відповідаю сам. Беру участь у виступах театру з окремими номерами в збірних концертах. Поруч нове покоління студентів-акторів:  Світлана Григор, Володимир Іващенко, Олександр Альошин, Світлана Годинюк, Максим Лісовенко, Ольга Миколаєнко, Кирило Солтисюк та зовсім новенькі.
Усвідомлюючи себе частинкою Національного технічного університету України і розуміючи значення відродження рідної мови, ЕТА практично всі свої номери перекладає на українську і, хоч іноді зустрічає нерозуміння і навіть неприйняття частиною глядачів, спокійно і впевнено робить свою справу.
Зараз живемо ми наче в якомусь іншому вимірі. Але що цікаво і приємно - десятки незнайомих людей під час зустрічей впізнають і теплими і вдячними словами згадують театр. Більше того, вони можуть переповісти якусь нашу мініатюру, деталі якої я вже й сам забув! Але головне, що всім згадується - це атмосфера вистав, свято інтелектуального доброго гумору і незнищенного оптимізму.
Є у нас надія, що духовне відродження, як сталий процес самоусвідомлення нації, приверне увагу студентства і молоді до справжніх цінностей, коли кумирами будуть не так звані естрадні "зірки", створені,  роздмухані і нав'язані молоді шоу-бізнесом, а різні види мистецтва, і серед них - одне з найдавніших  і найінтелектуальніших - театральне, повернуте обличчям до сьогодення, а ще точніше - до оптимістичного,  радісного сприйняття життя як Дару Божого. Саме цю ідею, починаючи з 1959 року, сповідував і сповідую я і  Естрадний театр аматорів "ЕТА" Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут".

Цей нарис історії було написано на початку 2001 року для університетського літературного альманаху "Крила".
1 квітня 2004 року ми вирішили відмітити 45-річчя театру. За останні 5 років прийшло нове покоління студентів, яке увійшло в життя вже в часи перебудови. Змінився і акторський склад театру. Як завжди, більше дівчаток.  Приємно, що попри загальну комерціалізацію життя і якусь войовничу бездуховність є юні душі, які тягнуться до творчості, не бояться роботи і продовжують традиції ЕТА.
У квітні 2000 року з починаючими акторами поставили виставу "Не в навчанні щастя", в яку увійшли фрагменти з двох повнометражних вистав: "Грузини" і "Хаза", а також "Хор", "Опера", "Йолоп", "Про Олега". І вперше грали нову мініатюру "Ток шоу у психлікарні"- пародію на телепередачу.
У квітні 2003 року поставили виставу "Я вас кохаю", до якої увійшли мініатюри "Перше освідчення", "Йолоп", "Я вас кохаю", "Велике побачення", "Що головне?" і "Кафе". Акторський склад: Іван Воронін, Світлана Гадунюк, Максим Лісовенко, Олександр Альошин, Тетяна Покамістова, Леся Курєєва, Юлія Скиртенко, Сергій Маляров, Олександра Степашко, Марія Карликова, Марина Макаревич, Галина Гайворонська.
Цікавим для театру було літо 2003 року. Вперше за всю історію театру йому запропонували виїхати до інститутського пансіонату "Маяк" у Лазурному на Чорному морі на цілу зміну для проведення культурно-мистецької роботи. Працюючи в курортних умовах (дві репетиції на день), театр поновив з новими виконавцями три вистави: " Любов + сесія = студент", "Не дочекаєтесь" і "Я вас кохаю". Я провів чотири поетичні вечори-вистави: "Перша зустріч", "Поезія кохання", "Ода жінці" і "Пізнати все в собі і в світі". І хоч умови для виступів були, м'яко кажучи, "не дуже" (занедбаний зелений театр практично без освітлення, радіофікації, куліс і задника), глядачі мали насолоду, а актори наснагу театрального дійства і радість визнання і розуміння. Такий творчий відпочинок дуже сподобався акторам і здружив колектив.
Хочеться сподіватися, що справа театру, започаткованого 45 років тому, ще житиме, втілюючись в нових акторах-аматорах, в їх любові до святої справи - дарувати людям радість спілкування з добрим, мудрим і веселим світом театру, пам'ятаючи, що, як казав Федір Достоєвський, " Веселість - найвидатніша риса людини."

Під час підготовки до святкування 45-річчя ЕТА я підняв усі архіви щодо театру, реставрував як змігі переписав на диски аудіозаписи всіх вистав, які свого часу були записані (з допомогою студента ММІ Гриші Руденка). Зібрав фотоархів. Олег Сліньков сканував фотографії, газетні статті і відгуки на наші вистави різних років. Він співавтор цієї роботи, в якій зафіксована на всі прийдешні часи прекрасна пора нашої юності, нашої щирості, нелегкої, але цікавої і радісної творчої роботи, в якій злилися і всі ми як особистості, і час, і наша віра у вищі людські цінності, і безкорисливе бажання творити добро, приносячи своїми виставами радість у серця незнайомих людей.  Зараз можна з впевненістю сказати, що таких студентських комедійних театрів, які б активно працювали на власному репертуарі 45 років, не було, немає і навряд чи коли будуть.
Я вірю, що в душі кожного, хто пройшов школу Естрадного театру аматорів, хто любив цю роботу і радість театрального дійства, назавжди залишаться теплі спогади про щасливу пору життя, про атмосферу творення, про друзів і чесне, самовіддане служіння мистецтву.
Гадаю, що ці кілька дисків будуть маленьким скарбом, який вертатиме вас у молодість. Ми прожили ті часи недаремне.

З любов'ю    Віталій Іващенко

Нарис історії:
сторінка
Copyright 2014 © O.Слиньков  All Rights Reserved.