ЕТА - 55!
Copyright 2014 © O.Слиньков  All Rights Reserved.
Сезон 1984-85 років. Ціле літо я мучився над тим, що грати театру на честь 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, яке буде святкуватися навесні 85-го.
Я перечитав сотні усяких гумористичних журналів часів війни, гуморесок, фейлетонів, оповідань, анекдотів тощо. Все, що тоді смішило людей, зараз не смішно! Зрозумів, що зробити хорошу роботу в комедійному жанрі не вдасться. А погану, тобто робити, аби було, не хотів.
Тоді я вирішив  спробувати зробити виставу в зовсім  іншому жанрі. На основі пісень, віршів, документів війни я написав оригінальний сценарій  документально-поетичної балади "Все, что было не со мной, помню!". (Була така популярна пісня).
Почав учити своїх акторів тому, чого вони в більшості своїй не вміли - читати вірші, співати пісень часів війни, працювати з документами, монтувати діапроекцію, шукати пластичні рішення, вибудовувати з окремих фрагментів цільну виставу з чіткою ідеєю та надзадачею.
Але з початку  сезону поновили (завжди є нові виконавці, щось забулося, щось хочеться покращити)  і  регулярно грали "Квітень" та "Фантазію про комедію".
Паралельно ставили  нову поетичну композицію. Сценічне рішення було таке. На сцені було два  плани. Ліворуч, з масивної трибуни актор, загримований під Гітлера (Юрій Бєсков), зачитував цитати із страшних документів війни - наказів фюрера, доповідей німецьких генералів, інших офіційних документів. (Довелося мені не один день попрацювати з матеріалами Нюрнберзького процесу). Перед трибуною стояв невеличкий столик, за яким сиділа  секретарка у формі СС (Валентина Кукуруза),  яка зачитувала назви документів, які цитував "Гітлер".
Основна площа сцени - матеріальні риси  війни: бліндаж, лазарет, якісь руйнування, маскувальна сітка, поле бою тощо.
Починалася вистава весело: пізній вечір, молодь танцює і співає  "Ріо-риту". Я читаю "Городок провинциальный, летняя жара". А далі - війна… Вірші. Пісні війни. Пантоміма. Фонограма війни - постріли, ревіння літаків, залпи зеніток, виття авіабомб, вибухи, кулеметні черги тощо. На великому екрані слайди документів і документальних фотографій війни.
Особливо зворушливою була сцена "В госпіталі" (за віршем Є.Євтушенка "Армія").  Бідно вдягнені школярики прийшли до госпіталю з концертом. Худесенька дівчинка (Катюша Іващенко) читає вірш Євтушенка, а решта  співає  "Вставай, страна огромная!"  Поранені підводяться і починають їм підспівувати. Зал завмирає,  майже в усіх сльози на очах.
Вистава йшла годину. Хоч в цей рік радіо, газети, журнали, телебачення, кіно тільки і говорили про війну, наша вистава вийшла такою щирою і потужною, що глядачі плакали, а в кінці вистави підводились і довго аплодували.
Ось тільки два типові записи  глядачів про виставу із  Книги відгуків. "На спектакль я привела с собой всех моих детей. Слезы катились по моим щекам весь спектакль, хоть я и родилась после войны. Спасибо! Орлович Р.С. и мои дети". "Знаете, некоторые спектакли затрагивают, другие волнуют, заставляют думать… Этот - потрясает!!! Все переворачивает в душе! Спасибо Вам за него! Студенты ФЭТ, КПИ, гр. ДП-42".
В конкурсі театрів малих форм ця вистава стала Лауреатом Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих, присвяченого 40-річчю великої Перемоги.
Але цього нам було замало. Я перечитав майже все, що було написане драматургами про війну, і все ж таки знайшов те, що шукав. А шукав я комедію. Це п'єса білоруса Андрія Макайонка "Трибунал". П'єса відома. Вона в репертуарі Академічного театру української драми ім. І Франка і чи не всіх драматичних театрів України. Не всі вірили в успіх. Пізніше навіть члени жюрі зізнались, що у них були сумніви - чи справляться з такою глибою естрадники?
Ми вирішили ставити. Багато що для нас було вперше.
Вперше за 26 років не своя п'єса. Причому п'єса, яка  поставлена в десятках, якщо не в сотнях театрів, вже давно обсмоктана критиками і зіграна талановитими  акторами. Тобто буде дуже висока планка вимог. Для постановки потрібні декорації, яких у нас ніколи не було.  Образи і характери дуже далекі від нас і в часі, і в світовідчутті. Довго я шукав фактурну Поліну. У автора це дебела повногруда домогосподарка, фактично глава сім'ї. Один з елементів комедійності п'єси - контраст між дебелою Поліною і дрібненьким її чоловіком Терешком. Якщо я і знаходив претендентку за габаритами, то актриса вона була ніяка. А роль дуже не проста.
Пішов  на  ризик. Роль Поліни я доручив  Валі Кукурузі-Запорожець (вага 48 кг, зріст 160см), одній з найобдарованіших актрис театру. Я не помилився. Здається, роль від цього ще й виграла.  Бо якщо дрібненький мужчина боїться  центнерної  дружини - це одне, але як дрібнесенька має над ним таку силу - то який же у неї характер! Це було відкриття!  Взагалі ансамбль акторський попрацював на славу:  поліцай - Олександр Ніжерадзе, комендант - Євген Іващенко, невістка - Іра Сич, діти - Юра Бєсков, Наталя Дунець і Таня Ладик - грали в чергу. Терешка грав я. Вперше працював у гримі.
Ескізи декорацій розробив і виконав макет сцени наш музичний керівник Олександр Циганов (який вже мав звання Народного майстра як художник-мініатюрист). Виготовили декорації на фабриці театрального реквізиту.
Зіграли кілька разів. Глядачі приймали дуже добре, хоч мало не всі дивувались  з того, як це нам вдалось поставити абсолютно нетипову для нас річ.
На офіційному конкурсному показі у фіналі, коли мусив пролунати грім вибуху - син підірвав себе і комендатуру - щось зіпсувалося у радистів, пауза, а вибуху немає. Ми завмерли. Всі в ролях. Смертельна тиша. І сцена (так я задумав) раптом заливається червоним світлом. Пауза. І зал вибухає аплодисментами. Жюрі і глядачі вирішили, що так і треба, що це режисерська знахідка.
Жюрі не шкодувало похвал і компліментів,  і ЕТА вдруге став лауреатом Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих, присвяченого 40-річчю перемоги у конкурсі театральних колективів. Усіх учасників обох вистав нагородили нагрудними знаками лауреатів.

Сезон 1985-86 років. Навесні Чорнобильська трагедія. Як  людський характер проявляється в екстремальних ситуаціях, так суть і дух ЕТА проявилися в тому, що він був першим художнім колективом України, який вже через місяць після вибуху в Чорнобилі за власною ініціативою, без оплати (міські профспілки лише дали автобуса, але ніхто з керівництва з нами не поїхав), самі  поїхали до зони і виступали  перед ліквідаторами.
Як і більшість людей, ми ще не розуміли масштабів небезпеки. Майже всі актори не сказали батькам, куди вони їдуть, бо багато хто з батьків заборонив би їхати, і могли зірватись такі важливі - для духу і совісті - виступи.  Грали в багатьох військових частинах. Часто ліквідатори сиділи в респіраторах, а ми грали без. Не зважаючи на нервову напругу (ліквідатори  знали ж бо що й до чого), ми  таки їх розсмішили, розважили, допомогли на якийсь час забути трагічність ситуації. Скрізь щирі, теплі слова вдячності, зворушливі записи до Книги відгуків.
Через місяць ми ще раз виступали в Чорнобилі. Цікаво, що оскільки ми їздили до зони за покликом серця, без оплати, то коли почали роздавати посвідчення ліквідаторів, десяток вдячних грамот військових з датами  наших виступів і номерами військових частин не справили на чиновників ніякого враження. Патріотизм і ентузіазм не оплачуються.
Як відомо, багато чиновників, які передбачливо оформили собі відрядження, отримали за них гроші, в Чорнобилі і носа із автобуса не висовували, тільки відмітились і назад, усі отримали і посвідчення, і усякі довічні пільги.


Нарис історії
сторінка