ЕТА - 55!
Copyright 2014 © O.Слиньков  All Rights Reserved.

Сезон 1961-62 років. Сценарій другої вистави  сатиричних мініатюр "Пора кончать!" писав я сам - Ілля Зборовський  і Юрій Заболотнюк закінчили інститут і відійшли від театру, а придумати щось цікаве і смішне більше ні в кого не виходило.
Створена при театрі аматорська кіностудія "ЕТА-фільм" знімає першу і останню комедійну стрічку про народження нашого театру. Одним із ентузіастів нашої кіностудії був Валентин  Юрченко, пізніше  провідний оператор Національного телебачення, який трагічно загинув під час зйомок у Чорнобилі.
Навесні ЕТА запрошують до Каунасу на фестиваль театрів політехнічних вузів, де ми вперше виборюємо звання лауреата і вперше відчуваємо насолоду визнання колег і професіоналів і не меншу - від теплого прийому незнайомими глядачами.
Бойове хрещення як комедійні актори пройшло нове поповнення акторів: Жора Вальтер, Валентина Білозуб (Розенко), Галя Струченко, Вітя Кравченко, Володя Шевченко  та інші.
На зворотному шляху зупиняємося  в Ленінграді, граємо виставу в Ленінградському інституті точної механіки і оптики. Фантастичний успіх! Ми щасливі як іменинники. Вдячні ленінградці  водять нас цілу білу ніч до ранку, показуючи своє місто-музей, захоплено розповідаючи про кожен міст, про кожен будинок, про кожен пам'ятник.  Щоб ми могли помилуватися панорамою Ленінграда під час білої ночі, десь близько третьої години нас виводять на дах знаменитого "Будинку політкаторжан". Ми вже стомлені - більше доби на ногах плюс вистава - а на краю даху немає огорожі. Захоплює дух від висоти, а у мене ще й страх - щоб ніхто не додумався підійти до краю. За всіх і все відповідаю я.   

Сезон 1962-63 років. У Альфреда Васильовича Шестопалова багато роботи в театрі, він знімається в кіно, його кандидатуру висунули на звання Заслуженого артиста республіки, і він фізично не має можливості керувати театром. Але я за два роки роботи з ним вже дечому навчився. З цього року беру на себе керівництво театром. Пишу і вперше сам ставлю нову виставу "Наш музей".  Альфред Васильович консультує. Вистава була досить оригінальною. На сцені в різних площинах стояли три великі зашторені рами. Ведучий - людина з майбутнього - гід музею, відкривав штору картини, за якою у нерухомих позах завмерли актори в певних образах і динаміці. Гід "оживляв" їх,  виконувалась комедійна мініатюра, після чого актори завмирали і гід закривав штору. Переходив до іншої картини, і вистава продовжувалась.
В цьому ж сезоні зародився так популярний сьогодні "КВН". ЕТА був учасником першого українського телевізійного "КВН" - ми підготували домашнє завдання. Це був фрагмент із студентської комедійної опери "Сесія - любов моя!" На класичні оперні і популярні тоді естрадні мелодії ми співали типовий екзаменаційний сюжет. Аплодували нам і жюрі, і суперники. За шестибальною шкалою жюрі на чолі з відомим і популярним в ті часи композитором Оскаром Сандлером оцінює наш виступ у 12 балів - за оригінальність і майстерність. Гра йде далі і раптом - стоп! Жюрі про щось радиться. Оскільки передача йшла в прямому ефірі (а не так, як зараз, все записується, а потім редагується), то якраз під час нашого виступу трансляція КВН була перервана випуском новин, і телеглядачі не побачили нашого виступу. Жюрі пропонує вернути рахунок назад (тобто зняти ці 12 балів) і повторити нашу Оперу спеціально для телеглядачів, як прикрасу цього КВН, оцінити її, а далі грати, як і грали. Так і зробили. На телебачення прийшло багато теплих відгуків про наш виступ.
Фотографія з телевізійного екрану зберегла образи учасників: Валя Білозуб, Галя Струченко, гітарист Володимир Манілов (кандидат технічниїх наук, старший науковий співробітник Інституту Металофізики НАН України, автор десяти книжок про навчання та гру на гітарі, які перекладені вже на кілька мов, великий авторитет серед гітаристів СНД. На жаль, у грудні 2003 року пішов із життя), Коля Кононенко (Зараз к.т.н., голова Науково-технічного товариства приладобудівників і метрологів), Володя Усенко, Жора Вальтер, Вітя Кравченко, Володя Кияниця, Толя Морозов (доцент КПІ), Олег Нікітенко  та інші, прізвища яких я, на жаль, забув, але, гадаю, вони пам'ятають ті цікаві часи.
Закривали ми цей театральний сезон в Одесі, в обіймах найталановитіших у світі глядачів з почуттям гумору. Виставу грали двічі. Актова зала Одеського політехнічного інституту була переповнена, стояли на підвіконнях.  За відчиненими вікнами стояли студенти, яким не вистачило місця в залі. Щасливчики на підвіконнях переказували їм найсмішніші репризи, і щирий сміх долітав до нас і з вулиці. В кінці зали стояв стіл, на якому теж було повно студентів. Посеред вистави стіл не витримав, розламався і грюкнув на підлогу. Нікого не покалічив, але сміху було!
Через кілька років проректор Одеського політехнічного інституту  розповідав нашому проректорові зміст реприз із нашої вистави - він приводив на неї всю сім'ю з тещею включно.  Так в Одесі розуміють і цінують справжній гумор.
Оскільки це було першого травня, то успіх  вистави ми вирішили відсвяткувати на березі моря. Багаття, сулії з дешевим і дійсно натуральним "Аліготе", прекрасний настрій справжнього успіху, анекдоти, сміх до сліз, танці під магнітофон. І раптом - всі ми в промені прожектора. "Лягай!" Усі попадали на пісок. Зразу не розібрали що воно й до чого. Ще двічі нас освітлював прожектор. А потім із темряви випірнув наряд суворих прикордонників. Але весела атмосфера, відкритість, щирість, чарівність наших дівчат переконали солдатиків, що ми не посібники шпигунів і контрабандистів, а дійсно київські студенти-політехніки.  Ми розслабили прикордонників  і, хоч вони відмовились від вина, усмішки зняли суворість. А нас попросили перейти трохи подалі, бо берег моря - це державний кордон.

Сезон 1963-64 років. Пишу і ставлю виставу "Еволюція студента" -  про те, як і чому за 5 років навчання студент міняється так, що і не впізнати. Над фрагментами цієї вистави "Перша лекція", "Любов на курсах", "Екзамени тра-та-та" сміялись студенти різних поколінь, сміються і сьогодні.
В цьому році ЕТА стає лауреатом українського конкурсу художніх колективів, присвяченого 150-річчю з дня народження Тараса Шевченка.

Сезон 1964-65 років.  Нашому театрові 5 років. Пишу і ставлю  виставу - естрадний огляд "Один день". Виступаємо перед різними аудиторіями - в інститутах, в палацах культури заводів, у школах. Скрізь приймають нас дуже тепло. Комсомол починає нами пишатися, розуміючи, що це чи не найкраща і найефективніша форма виховної роботи.  В цьому сезоні трьох акторів - Валю Білозуб, Віктора Кравченка  і мене нагороджують Почесними Грамотами ЦК ВЛКСМ.
В цьому ж сезоні перша зустріч з неофіційною цензурою. Товариш з парткому:  "Ви граєте про нашу дійсність. І смієтесь. Значить, ви смієтесь над нашою дійсністю?… А де у вас позитивний герой?.. А якщо  вашу виставу побачить іноземець, що він  подумає про соціалізм?!"
Я йому цитую Сенеку: "Сміх є радість і тому сам по собі - благо".  Цитую Квінта Горація Флакка "Жарт, насмішкувате слово часто буває точніше, ніж серйозне, глибоке вивчення", нашого великого земляка Миколу Гоголя: "Засміятися щирим світлим сміхом може тільки глибока, добра душа"…  Все марно.  Пояснити сліпоглухому, що ти - не верблюд, особливо, якщо він у цьому абсолютно переконаний - дуже тяжко. На щастя,  в парткомі не всі були такими, а головне,  не такі вирішували долю вистав. Але це насторожувало.
Оскільки театр для мене - це життя, то допустити, щоб якась темна і нікчемна людина, яка чомусь при владі, зіпсувала це життя, я не міг і придумав такий прийом.
Я переконав товаришів із парткому, що оскільки театр - студентський, то нема чого клопотатися парткому, за нього цілком відповідає комітет комсомолу. Сам комітет комсомолу про це навіть не підозрював, бо я його переконав, що ЕТА - це дуже важливий  ідеологічний чинник інституту, і тому  увесь репертуар я узгоджую в парткомі. Таким чином і з тих, і з тих я зняв усяку відповідальність, що їх цілком влаштовувало. Мрія більшості начальників за соціалізму - ні за що не відповідати. А ми зате мали змогу на власний смак і розсуд, на власне розуміння моралі і етичності, культивуючи  інтелігентне почуття гумору, десятки років смішити тисячі людей, а точніше, розмовляти з ними про наболіле з позицій мудрого оптимізму.
Цікаво, що в цьому ж таки сезоні на наші вистави прийшли іноземці.  Це було у Москві, в Університеті Дружби Народів ім. Патриса Лумумби. Сміялися іноземці, як і наші, до сліз, мабуть, відкриваючи для себе одну із незрозумілих рис радянських людей - сміятися самим над собою за будь-яких умов і обставин.


Нарис історії
сторінка